Проблема неплатоспроможності населення відноситься до компетенції Уряду і має вирішуватись саме урядом. Проблема картельної змови банків має вирішуватись Антимонопольним комітетом – органом, підпорядкованим Уряду. Недосконалість чинного законодавства та корумпованість суддів – це також проблема органів влади (законодавчої та судової) і має ними ж вирішуватись. Проблема шахрайства банків при укладенні кредитних договорів – це проблема, яку мають вирішувати правоохоронні органи та суди. Таким чином, всі вищенаведені проблеми мають місце лише завдяки недолугості влади, при чому всіх трьох гілок влади одночасно.

Не варто і сподіватись, що влада коли-небудь візьметься за вирішення цих проблем, адже влада в нашій країні вже давно не належить народу, а точніше ніколи йому й не належала. Варто пригадати слова Майера Амшеля Ротшильда, засновника легендарної династії банкірів, який сказав: «Дайте мені керувати грошима країни, й мені немає діла до того, хто створює в ній закони». Мойша Ротшильд навіть не покривив душею. Йому таки нема діла до своїх наймитів (президентів, депутатів, суддів, прокурорів). Не будуть виконувати його накази – найме інших.

Виникає цілком резонне питання: чому банки, маючи проблеми з поверненням кредитів, не вживають ніяких розумних заходів для подолання цієї «проблеми», чи, принаймні, не зменшують кількість кредитів, які видаються? Навпаки – банки стрімко нарощують обсяги кредитування, особливо в частині незабезпечених кредитів. Відповідь на це запитання більш ніж очевидна, і на неї рух АнтиБанк неодноразово звертав увагу в кількох публікаціях. 

Відповідь полягає в тому, що: 

        По-перше – банк здебільшого видає не свої власні гроші і навіть не гроші власників депозитів. Банк видає віртуальні гроші, яких в природі не існує. А при повернені кредиту отримує вже справжні, зароблені позичальником реальні гроші. За таких обставин банку майже все одно, скільки кредитів йому повернуть позичальники. Спеціалісти визначають «межу беззбитковості» на рівні 12% повернутих кредитів при відсотковій ставці в 10% річних. Саме такий відсоток, як максимально допустимий, застосовується банками в розвинених країнах і виключно для дуже ризикованих кредитів. 

        По-друге – банк аж ніяк не зацікавлений в стовідсотковому поверненню виданих кредитів. Навпаки, банкірів більше цікавить не максимальний зиск, який вони можуть отримувати від кредитування, а збільшення кількості боржників. Тобто, людей повністю залежних і керованих. А з урахуванням того, що для збільшення кількості залежних боржників, банки не витрачають ніяких коштів, а навпаки ще й заробляють на цьому, то вигода є подвійною.

        Таким чином сподіватись на конструктивні зміни з боку банків чи на допомогу влади не доводиться. То ж проблема порятунку потопаючих, в нашому випадку позичальників – є проблемою самих потопаючих позичальників. Саме для вирішення цієї проблеми і було створено рух АнтиБанк, та ряд інших організацій, які в міру своїх можливостей чинять спротив існуючій кредитно-фінансовій системі.

        Здебільшого народ України, та не тільки України, а й Росії, Казахстану та інших колишніх республік СРСР, вирізняється юридичною неграмотністю, подолати яку досить важко, з урахуванням законодавства та судової практики, що постійно змінюються. Крім того ЗМІ, контрольовані банками, докладають чималих зусиль для зомбування населення, з метою нав’язування думки про безперспективність будь-якого спротиву існуючій кредитно-фінансовій системі.

        На справді для тих, хто отримав кредит і не має можливості його повернути все не так вже й погано і безнадійно, як нас намагаються переконати. Методи боротьби існують, являються досить ефективними і випробувані на практиці. Але для того, щоб обрати шлях боротьби, а не рабської покори треба усвідомити для себе кілька істин. 

        Перша – не треба боятись! Кредитні правовідносини (видача та повернення кредитів) регулюються виключно цивільним законодавством України. Залякування позичальників притягненням їх до кримінальної відповідальності за неповернення кредиту є абсурдним і розрахованим лише на безграмотність самих позичальників. Варто зазначити хоча б те, що для притягнення до відповідальності за шахрайство необхідно довести умисел на вчинення шахрайських дій, а це практично неможливо. Хіба що в тому випадку, якщо позичальник в письмовій формі за власним підписом повідомить банк, що при отриманні кредиту він і не збирався його повертати. 

        Друга – не треба соромитись наявності кредитної заборгованості. Навпаки, непогашеним кредитом варто пишатись. Адже не повернувши банку кредит, Ви, по-перше, не дали шахраю вас ошукати, по-друге, внесли свою частку в боротьбі з існуючою системою. І повірте, ця частка є більш вагомою, ніж місяць протестів на Майдані Незалежності.

        Третя – це треба усвідомити, що ніяких переваг перед позичальником банк не має ї навіть навпаки. Банк, як суб’єкт цивільних правовідносин, має такі ж права як і позичальник і не трішечки не більші. Натомість позичальник є споживачем послуг банку, а банк суб’єктом, який надає ці послуги. Чинне законодавство України, в першу чергу Закон України «Про захист прав споживачів» досить суворо контролює права суб’єктів, які надають послуги (в нашому випадку банків) і захищає права споживачів (в нашому випадку позичальників). Тож, навіть з урахуванням наявності у банку величезних коштів і цілої армії найнятих юристів – перевага все одно залишається на боці позичальника.

        Четверта – при будь-яких обставинах у позичальника є абсолютно законні підстави не повертати кредит. І таких підстав є не одна, а, як правило, декілька. Все залежить від кількості помилок, припущених банком при видачі кредиту. В будь-якому випадку, завдяки своїй жадобі, банк практично завжди припускається помилок. На найтиповіші помилки варто звернути окрему увагу. 

        

        Але про це в наступній публікації.

Фахівцями міжнародного громадського руху АнтиБанк проведено дослідження ситуації, що склалась в Україні на ринку споживчого кредитування, проблем та шляхів їх вирішення.

З метою більш точного розуміння, хочемо зазначити, що вивчалась лише проблема «споживчих кредитів». Тобто кредитів, отриманих громадянами України для задоволення власних побутових потреб, таких як придбання житла, автомобілів, побутової техніки, оплати навчання, лікування, відпочинку, тощо.

За статистичними даними, на кінець 2013 року в Україні  фінансовими установами видано понад 20 мільйонів споживчих кредитів. Кількість позичальників становить майже 8 мільйонів громадян (майже половина працездатного населення України). За даними фінансових установ майже 18% (3,6 мільйона) кредитів є проблемними.

Ми спробували розібратись у ситуації, що склалася на ринку споживчого кредитування. 

        Першою проблемою є неплатоспроможність населення. Понад 2/3 населення України знаходиться за межею бідності. Саме ці громадяни і є основними споживачами кредитів. І здебільшого, через їх неплатоспроможність і виникають проблеми з поверненням кредитів.

        Другою проблемою є надвисокі відсоткові ставки, які, завдяки картельній змові банків, в кілька разів перевищують звичайні світові кредитні ставки. 

        Третьою проблемою є недосконалість чинного законодавства та корумпована система правосуддя.

        Четверта проблема – це шахрайські методи ведення кредитного бізнесу всіма без винятку банками.