Проблема неплатоспроможності населення відноситься до компетенції Уряду і має вирішуватись саме урядом. Проблема картельної змови банків має вирішуватись Антимонопольним комітетом – органом, підпорядкованим Уряду. Недосконалість чинного законодавства та корумпованість суддів – це також проблема органів влади (законодавчої та судової) і має ними ж вирішуватись. Проблема шахрайства банків при укладенні кредитних договорів – це проблема, яку мають вирішувати правоохоронні органи та суди. Таким чином, всі вищенаведені проблеми мають місце лише завдяки недолугості влади, при чому всіх трьох гілок влади одночасно.

Не варто і сподіватись, що влада коли-небудь візьметься за вирішення цих проблем, адже влада в нашій країні вже давно не належить народу, а точніше ніколи йому й не належала. Варто пригадати слова Майера Амшеля Ротшильда, засновника легендарної династії банкірів, який сказав: «Дайте мені керувати грошима країни, й мені немає діла до того, хто створює в ній закони». Мойша Ротшильд навіть не покривив душею. Йому таки нема діла до своїх наймитів (президентів, депутатів, суддів, прокурорів). Не будуть виконувати його накази – найме інших.

Виникає цілком резонне питання: чому банки, маючи проблеми з поверненням кредитів, не вживають ніяких розумних заходів для подолання цієї «проблеми», чи, принаймні, не зменшують кількість кредитів, які видаються? Навпаки – банки стрімко нарощують обсяги кредитування, особливо в частині незабезпечених кредитів. Відповідь на це запитання більш ніж очевидна, і на неї рух АнтиБанк неодноразово звертав увагу в кількох публікаціях. 

Відповідь полягає в тому, що: 

        По-перше – банк здебільшого видає не свої власні гроші і навіть не гроші власників депозитів. Банк видає віртуальні гроші, яких в природі не існує. А при повернені кредиту отримує вже справжні, зароблені позичальником реальні гроші. За таких обставин банку майже все одно, скільки кредитів йому повернуть позичальники. Спеціалісти визначають «межу беззбитковості» на рівні 12% повернутих кредитів при відсотковій ставці в 10% річних. Саме такий відсоток, як максимально допустимий, застосовується банками в розвинених країнах і виключно для дуже ризикованих кредитів. 

        По-друге – банк аж ніяк не зацікавлений в стовідсотковому поверненню виданих кредитів. Навпаки, банкірів більше цікавить не максимальний зиск, який вони можуть отримувати від кредитування, а збільшення кількості боржників. Тобто, людей повністю залежних і керованих. А з урахуванням того, що для збільшення кількості залежних боржників, банки не витрачають ніяких коштів, а навпаки ще й заробляють на цьому, то вигода є подвійною.

        Таким чином сподіватись на конструктивні зміни з боку банків чи на допомогу влади не доводиться. То ж проблема порятунку потопаючих, в нашому випадку позичальників – є проблемою самих потопаючих позичальників. Саме для вирішення цієї проблеми і було створено рух АнтиБанк, та ряд інших організацій, які в міру своїх можливостей чинять спротив існуючій кредитно-фінансовій системі.

        Здебільшого народ України, та не тільки України, а й Росії, Казахстану та інших колишніх республік СРСР, вирізняється юридичною неграмотністю, подолати яку досить важко, з урахуванням законодавства та судової практики, що постійно змінюються. Крім того ЗМІ, контрольовані банками, докладають чималих зусиль для зомбування населення, з метою нав’язування думки про безперспективність будь-якого спротиву існуючій кредитно-фінансовій системі.

        На справді для тих, хто отримав кредит і не має можливості його повернути все не так вже й погано і безнадійно, як нас намагаються переконати. Методи боротьби існують, являються досить ефективними і випробувані на практиці. Але для того, щоб обрати шлях боротьби, а не рабської покори треба усвідомити для себе кілька істин. 

        Перша – не треба боятись! Кредитні правовідносини (видача та повернення кредитів) регулюються виключно цивільним законодавством України. Залякування позичальників притягненням їх до кримінальної відповідальності за неповернення кредиту є абсурдним і розрахованим лише на безграмотність самих позичальників. Варто зазначити хоча б те, що для притягнення до відповідальності за шахрайство необхідно довести умисел на вчинення шахрайських дій, а це практично неможливо. Хіба що в тому випадку, якщо позичальник в письмовій формі за власним підписом повідомить банк, що при отриманні кредиту він і не збирався його повертати. 

        Друга – не треба соромитись наявності кредитної заборгованості. Навпаки, непогашеним кредитом варто пишатись. Адже не повернувши банку кредит, Ви, по-перше, не дали шахраю вас ошукати, по-друге, внесли свою частку в боротьбі з існуючою системою. І повірте, ця частка є більш вагомою, ніж місяць протестів на Майдані Незалежності.

        Третя – це треба усвідомити, що ніяких переваг перед позичальником банк не має ї навіть навпаки. Банк, як суб’єкт цивільних правовідносин, має такі ж права як і позичальник і не трішечки не більші. Натомість позичальник є споживачем послуг банку, а банк суб’єктом, який надає ці послуги. Чинне законодавство України, в першу чергу Закон України «Про захист прав споживачів» досить суворо контролює права суб’єктів, які надають послуги (в нашому випадку банків) і захищає права споживачів (в нашому випадку позичальників). Тож, навіть з урахуванням наявності у банку величезних коштів і цілої армії найнятих юристів – перевага все одно залишається на боці позичальника.

        Четверта – при будь-яких обставинах у позичальника є абсолютно законні підстави не повертати кредит. І таких підстав є не одна, а, як правило, декілька. Все залежить від кількості помилок, припущених банком при видачі кредиту. В будь-якому випадку, завдяки своїй жадобі, банк практично завжди припускається помилок. На найтиповіші помилки варто звернути окрему увагу. 

        

        Але про це в наступній публікації.